Знову настало літо і знову «Арт-МОСТ» зібрав свої валізи в далеку дорогу. Ми з радістю поспішаємо на зустріч пригодам, новим враженням і корисним знайомствам.
Цілих 11 днів наша команда провела на території Польщі в мальовничому Вроцлаві – місті гномиків, мостів і смачного морозива.
Нас було десять учасників і двоє лідерів групи. Зі Львова до Вроцлава нас привіз раннього ранку білий зі смужками автобус. І нехай, ми трошки змерзли, бо погода нам не догоджала ні в дорозі, ні протягом проекту. Але низька температура і сильний вітер не робили нам настрою, ми створювали його самі. Так одного дня, після інтернаціонального вечора, небо було безхмарним. І поки ми були в Домі Едіти Штейн, його враз затягнуло хмарами. Звісно ніхто парасольку не брав, тому ми вночі через все місто в національних костюмах під дощ, грім і блискавки йшли й співали українські пісні…. Мокрі, але щасливі)) Але це я забігла на перед. Спогади женуть мої дуки. Буду розповідати з самого початку. Так ось - слухайте!)))
Метою поїздки була інтеграція між молоддю України, Польщі і Німеччини. А досягалась мета шляхом спільної роботи. Бо, як відомо, спільна праця зближує.
Протягом проекту ми знімали відео для короткометражного кіно, вчились правильно писати сценарії, скрипти і синопсиси. Нас вчили, як формувати команду, розділяти обов’язки на знімальному майданчику, де краще ставити камеру, з якого ракурсу і під яким кутом знімати, а також в яких програмах краще монтувати відзняте відео. Інформації було дуже багато і вся вона була корисною. Були дні, коли в нас весь день були воркшопи, вони безмежно втомлювали, але то була тяжкість від розуму. Як кажуть, знання за спиною не носити, тож втомленість пройде, а в голові лишиться лише корисна інформація і теплі спогади з проекту. Взагалі, коли живеш в такому темпі на міжнародних проектах, то не звертаєш уваги на якісь погані сторони. Таке враження, що їх просто не існує. Звісно, іноді вони пропливають повз, але настільки мізерні, що в їх бік лінь повертати голову. Та й навіщо? Якщо навколо стільки всього прекрасного, корисного і важливого.
Поселили нас в одному з найкращих гуртожитків Вроцлава під назвою «Оlowek» - що означає олівець. До речі, формою він дійсно його нагадує.Сама будівля належить Вроцлавському університету.
Більшість часу ми проводили у Домі Едіти Штейн. Цю жінку знають і поважають в Польщі. Вона э однією з католицьких святих. За національністю – єврейка, вона рятувала людей в Другу світову війну, але й сама була закатована в концтаборі. Дорога до нашого постійного місця зустрічі вела через Парк Едіти Штейн. В ньому постійно вирувало життя, гуляли батьки з дітьми, дідусі і бабусі з онуками, молодь компаніями, закохані парами, сім’ї з собаками і просто собаки з собаками…собак взагалі там дууууже багато, всі породи і всі кольори. А головне, що всі там безтурботні і щасливі, лежать на зеленій травичці і слухають співи пташок.
Годували нас в їдальні. Ні, не в такій, як можна подумати і уявити собі. Коли ми вперше йшли до їдальні, було таке враження, що нас ведуть в Хогвардс. Бо їдальня була така казкова і незвична. Їли ми на базі Архітектурного відділу Вроцлавської політехніки. А тут така атмосфера, що почуваєшся зануреним у щось магічне і недосяжне. А це нам так до вподоби.
Так сталося, що в той період, коли ми були в Польші, наша рідна команда Дніпро Дніпропетровськ вийшла в фінал Ліги Європи. Звісно, не могли ми пропустити такий матч і пішли дивитись на гру. Аааа!!! Скільки емоцій, коли вболіваєш за свою команду! Поруч з нами сиділи теж вболівальники Дніпра. В такі моменти розумієш, що так приємно в чужій країні знайти «рідних» людей)).
Не можу зараз змовчати і про наших хлопців, вони постійно проявляли в собі якості джентльменів і відкривали нам двері, носили валізи, коли нам було важко піднімати їх сходами, ділились теплими речами, коли нам було холодно. Тож, від імені всіх дівчат дуже дякую Антону, Артему, Георгію, Дімі і Саші .А також хотілось би ще виділити Георгія Лук’яненко і Діму Дубоноса, бо вони були нашими перекладачами, нашим зв’язком з Маркусом Ніденом і Віллі Ролле – організаторами проекту.
Цілих 11 днів наша команда провела на території Польщі в мальовничому Вроцлаві – місті гномиків, мостів і смачного морозива.
Нас було десять учасників і двоє лідерів групи. Зі Львова до Вроцлава нас привіз раннього ранку білий зі смужками автобус. І нехай, ми трошки змерзли, бо погода нам не догоджала ні в дорозі, ні протягом проекту. Але низька температура і сильний вітер не робили нам настрою, ми створювали його самі. Так одного дня, після інтернаціонального вечора, небо було безхмарним. І поки ми були в Домі Едіти Штейн, його враз затягнуло хмарами. Звісно ніхто парасольку не брав, тому ми вночі через все місто в національних костюмах під дощ, грім і блискавки йшли й співали українські пісні…. Мокрі, але щасливі)) Але це я забігла на перед. Спогади женуть мої дуки. Буду розповідати з самого початку. Так ось - слухайте!)))
Метою поїздки була інтеграція між молоддю України, Польщі і Німеччини. А досягалась мета шляхом спільної роботи. Бо, як відомо, спільна праця зближує.
Протягом проекту ми знімали відео для короткометражного кіно, вчились правильно писати сценарії, скрипти і синопсиси. Нас вчили, як формувати команду, розділяти обов’язки на знімальному майданчику, де краще ставити камеру, з якого ракурсу і під яким кутом знімати, а також в яких програмах краще монтувати відзняте відео. Інформації було дуже багато і вся вона була корисною. Були дні, коли в нас весь день були воркшопи, вони безмежно втомлювали, але то була тяжкість від розуму. Як кажуть, знання за спиною не носити, тож втомленість пройде, а в голові лишиться лише корисна інформація і теплі спогади з проекту. Взагалі, коли живеш в такому темпі на міжнародних проектах, то не звертаєш уваги на якісь погані сторони. Таке враження, що їх просто не існує. Звісно, іноді вони пропливають повз, але настільки мізерні, що в їх бік лінь повертати голову. Та й навіщо? Якщо навколо стільки всього прекрасного, корисного і важливого.
Поселили нас в одному з найкращих гуртожитків Вроцлава під назвою «Оlowek» - що означає олівець. До речі, формою він дійсно його нагадує.Сама будівля належить Вроцлавському університету.
Більшість часу ми проводили у Домі Едіти Штейн. Цю жінку знають і поважають в Польщі. Вона э однією з католицьких святих. За національністю – єврейка, вона рятувала людей в Другу світову війну, але й сама була закатована в концтаборі. Дорога до нашого постійного місця зустрічі вела через Парк Едіти Штейн. В ньому постійно вирувало життя, гуляли батьки з дітьми, дідусі і бабусі з онуками, молодь компаніями, закохані парами, сім’ї з собаками і просто собаки з собаками…собак взагалі там дууууже багато, всі породи і всі кольори. А головне, що всі там безтурботні і щасливі, лежать на зеленій травичці і слухають співи пташок.
Годували нас в їдальні. Ні, не в такій, як можна подумати і уявити собі. Коли ми вперше йшли до їдальні, було таке враження, що нас ведуть в Хогвардс. Бо їдальня була така казкова і незвична. Їли ми на базі Архітектурного відділу Вроцлавської політехніки. А тут така атмосфера, що почуваєшся зануреним у щось магічне і недосяжне. А це нам так до вподоби.
Так сталося, що в той період, коли ми були в Польші, наша рідна команда Дніпро Дніпропетровськ вийшла в фінал Ліги Європи. Звісно, не могли ми пропустити такий матч і пішли дивитись на гру. Аааа!!! Скільки емоцій, коли вболіваєш за свою команду! Поруч з нами сиділи теж вболівальники Дніпра. В такі моменти розумієш, що так приємно в чужій країні знайти «рідних» людей)).
Не можу зараз змовчати і про наших хлопців, вони постійно проявляли в собі якості джентльменів і відкривали нам двері, носили валізи, коли нам було важко піднімати їх сходами, ділились теплими речами, коли нам було холодно. Тож, від імені всіх дівчат дуже дякую Антону, Артему, Георгію, Дімі і Саші .А також хотілось би ще виділити Георгія Лук’яненко і Діму Дубоноса, бо вони були нашими перекладачами, нашим зв’язком з Маркусом Ніденом і Віллі Ролле – організаторами проекту.
Комментарии
Отправить комментарий